​Чому в Україні та і взагалі на пострадянському просторі так мало гарних музикантів?

Чому в Україні та і взагалі на пострадянському просторі так мало гарних музикантів? Зверніть увагу на цих діток. Зверніть увагу на їхні умови, інструменти, підхід та матеріал. Зверніть увагу на те що викладають в їхніх школах. Я боюся уявити рівень шкільного викладача, який здатен розібрати TOOL на партії і кожну партію розжувати діткам.

І я згадую свої шкільні часи. Викладач — крім Альони Апіної і Тані Овсієнко сам нічого більше не чув. Ініціатива школярів пограти щось цікавіше на кшталт AC/DC завжди закінчувалася плачевно оскільки не мала підтримки ні у керівництва школи ні у керівництва відділу культури. От і виходило що в школі починаючі музиканти пригнічували власний драйв виконуючи твори ВІА Комбінація, а увечері в підворотнях горлопанили ГО під акустику на іржавих струнах. На тих інструментах щось крім Громадянської оборони в 4 акорди зіграти було не реально. Інструменти всі були як правило самопальні. У самого гітара була зібрана з акустичної деки та грифа від радянської електрогітари. Я був щасливим власником такої «палки» бо вона не так псувала мої пальці хоч і зовсім не тримала стрій. Багато сучасних музикантів і досі не можуть собі дозволити пристойний інструмент і знущаються над своїми пальцями на совковому барахлі. Свій перший інструмент я купив в 26 років. Тобто в 26 років за 450 умовних, я отримав можливість виконувати ті вправи, які мав би виконувати в школі. А комплект необхідного обладнання зібрав вже далеко за 30. Тоді коли вже не до творчості. В той час коли закордонні діти все необхідне мають тоді коли воно на часі. Саме через такі можливості американські діти випускаються зі школи з принципово іншим музичним мисленням та технікою. 

І головна іронія полягає в тому, що на той час головним ворогом Смілянської культури, був відділ культури в особі його керівника — В.Ярошенко.

При будь-якій спробі провести якийсь музичний фестиваль чи взагалі культурний захід де молоді музиканти могли б проявити свої здібності, Валерій Васильович вимагав патріотичних пісень. При чому це було як за часів СРСР, так і за вже вільної України. Звісно ж матеріал молодих виконавців не проходив цензуру досвідченого діяча культури. Складалося враження, що у відділу культури була заготовлена відмазка на будь-який випадок. Аби лише нічого не робити. Саме ж відомство завжди перезентувало на міських заходах накатану програму — хор ветеранів, духовий оркестр, виступ колективів МБК, який мало чим відрізнявся від виступу хору ветеранів та виставку БДЮ.

Ситуація змінилася у 2007-му році піссля приходу на посаду міського голови Андрія Колесника. Останній — усіляко підтримував починання молодих колективів, допоміг з організацією студії на базі МБК і навіть намагався започаткувати в місті фестиваль та не склалося. І головне! Спровадив на пенсію Валерія Ярошенко, завдяки якому Сміла втратила безліч талантів. Хлопці усвідомивши безперспективність нашого міста, роз’їхалися країною в пошуках себе. 

В 90-х роках, Сміла налічувала до 15-ти музичних колективів, які не дивлячись на відсутність підтримки з боку місцевого відділу культури, мали натхнення отримувати стабільні, призові місця на різних фестивалях. Станом на 2007-й рік в Смілі лишилося аж 2 гурти — мішаний гурт зі смілян та західняків «DePressed» і християнський колектив «Shema». Всі інші - вибули зі Сміли в результаті діяльності Валерія Васильовича.

Сьогодні Україна має досить відомі музичні проекти, які формувалися не без участі смілян — Борщ, НІМБ, ДАТ, ГРАФІТ та багато інших Українських гуртів мають як не учасників зі Сміли то і взагалі Смілянський початок.

Станом на сьогодні, ситуація з культурою в Смілі не на скільки печальна. Місто має і власний фестиваль, який проводиться не без участі міської влади і майданчики для виступів і місця для репетицій та часу втрачено надто багато і на Смілянському прикладі робимо висновки, що Українським музикантам ще довго «відпльовувати» залишки «совкової» системи і не бути в своїй більшості на скільки якісними на скільки можна було б бути.